Те, з чим ми народились — наше найбільше багатство.
Наше тіло, внутрішні органи, індивідуальні особливості — це дар. І
саме наші особливості роблять нас абсолютно унікальними серед восьми
мільярдів людей. Якби усі люди в світі були однаковими, ніякий прогрес
нам не світив би. Саме завдяки різному способу мислення хтось спроможний
написати неймовірну картину, а інший — створити прилад для управління
літаком у хмарах.
Ти уявляєш, якби усі собаки були однаковими, який шанс, що кожен
собачник зустрів би свого кращого друга?
Я, наприклад, люблю тільки нашого Ахо. І нехай усі навколо теж
милашки, він — мій улюбленець. І не за галасний лай чи незвичну шубку. А
за все одночасно — навіть за те, що у нього немає одного зуба і тому
його не приймають на змагання.
І він живе своє життя, ніколи не замислюючись: «у такси більш
тендітні ніжки, хочу такі самі».
Порівнюючи себе з іншими, ми втрачаємо головне — власну цінність.
Знаєш, що мене вражає найбільше? Що твоє тіло не питає в тебе дозволу
і не чекає інструкцій, щоб працювати.
Просто зараз, поки ти це читаєш, серце скорочується вже в мільярдний
раз. Легені вирішують, коли вдихнути. Кишківник розкладає сніданок на
молекули, з яких завтра збере твої нігті, шкіру й нові клітини крові.
Тобі не треба нічим із цього керувати. Тіло не чекає похвали й не
ображається, коли ти ним незадоволена. Воно просто робить свою роботу. Я
хочу, щоб ти помітила, наскільки це щедро.
Можливо, колись ти почуєш, що з твоїм тілом щось не так. Це
прозвучить не як образа, а радше як турбота, як порада, як реклама, як
фраза людини, яку ти любиш (і яку колись навчили себе не любити). Я
хочу, щоб ти в цю мить згадала: тому, хто це каже, є що тобі продати.
Крем, курс, а іноді просто власний спокій — бо людині, яка соромиться
себе, легше поруч із тими, хто теж соромиться.
Наш пес Ахо не знає, що йому чогось бракує. Це знаємо тільки ми —
люди, які вигадали змагання, стандарти, маркетинг і перелік зубів, які
мають бути на місці.
Твоє тіло — не проєкт, який треба довести до кінця. Воно не чернетка.
Воно не те, що ти отримаєш після літа, тренування, якоїсь їжі чи
препаратів. Воно вже є і вже носить тебе всюди, куди ти хочеш.
Тому будь ласка: годуй його, а не карай. Слухай, коли воно каже, що
голодне, — воно не помиляється, воно рахує краще за будь-яку статтю в
інтернеті. Дай йому висипатися. Носи те, у чому зручно рухатися. Стався
до нього з повагою.
І помічай, що воно вміє. Скільки кілометрів долає. Як довго може
сміятися. Як тримає тебе на воді. Як обіймає тих, кого ти любиш.
Звісно, бувають дні, коли ніщо не любиться, навіть власне тіло — і це
нормально, у мене такі теж є. Але з ним точно не треба воювати. Можна не
бути в захваті від свого відображення і все одно бути на своєму
боці.
Якщо колись їжа стане проблемою — почне викликати тривогу, сумніви,
сором. Якщо з’являться обіцянки «з понеділка» або дзеркало почне
забирати більше часу, ніж усе інше. Якщо голова почне сперечатися з
тілом і ти перестанеш розуміти, кого з них слухати — просто прийди й
скажи. Я завжди тебе підтримаю. Ми розберемося разом, а якщо буде
потреба — знайдемо того, хто розуміється на цьому краще.
Завжди довіряй собі і ніколи собі не зраджуй. І пам’ятай — твоє тіло
обрало тебе у той день, коли ти вперше вдихнула. Обери і ти його.